Українська вечеря в українському культурному центрі

Недавно неподалік від нашого дому ми випадково знайшли український культурний центр "Веселка". Довго ми туди збирались зайти, щоб побачити, як же виглядає українська община в Канаді, і нарешті таки туди потрапили. Здебільшого те, що ми побачили, відповідало моїм очікуванням і уявленням про такого роду місце.

Сам центр - це двоповерховий доволі старовинний будинок. На першому поверсі розмістився великий банкетний зал зі сценою й інструментами на ній. Також є сувенірний магазинчик, кухня, яка обслуговує банкетний зал за потребою, і офіс адміністрації. На другому поверсі є зал для заняття танцями (українські народні танці для дітей) і бібліотека. Тур по цьому центру нам провела наша нова знайома, яка чудово розмовляє українською мовою, незважаючи на те, що живе вона тут уже 19 років.

Як і очікувалось, скрізь представлено багато української символіки: вишиванки, бандура, портрети Тараса Шевченка та Івана Франка, картини на українську тематику тощо. Водночас все це йде пліч-о-пліч із англійськими, і рідше - французькими, написами. Нам розповідали, чим живе центр, що тут проводиться, а також давали багато корисних порад, як новим іммігрантам. Також тоді ми дізнались, що доволі часто в українському центрі проводяться українські вечері з варениками, голубцями і борщем. Наступна така вечеря повинна була відбутись через тиждень. Кошти, які збираються на таких вечерях, направляються на підтримання існування культурного центру "Веселка". Увесь тиждень біля їхнього будинку висіло величезне оголошення (на англійській мові) про заплановану вечерю з українською кухнею.

Спочатку я доволі прохолодно віднеслась до ідеї сходити на вечерю, але потім мене все більше і більше розпирало від бажання поїсти смачних вареничків і поспілкуватися з українцями, які тут живуть, з надією може знайти якихось цікавих співрозмовників та нових друзів. В останній день було остаточно вирішено, що ми таки сходимо на цей український вечір. О, якби ж я знала, як мало там буде всього українського...

Насправді виявилось, що зал просто був переповнений людьми, які прийшли поїсти українських страв. Все це нагадувало столову по принципу "сідай, де бачиш, їж швиденько і звільняй місце". І хоча ніхто нікого не виганяв, робити там просто не було що. В залі було дуже гамірно і жива музика, яка лилась зі сцени, була ледве чутна. Але найбільше моє здивування і навіть трохи розчарування було від того, що я не розпізнала жодного українця (хоча не заперечую, що там могли вони бути, але срізь була чутна лише англійська мова, то хто ж його розбере хто тут хто). Виявляється, що українська кухня користується дуже великою популярністю серед місцевого населення і люди охоче приходять на такі вечері. Українські страви з гордістю красувались на дошках: "Borcht", "Pyrogies"(з анекдоту: Куме, ви знаєте як вони наші вареники називають? Пироги. Повбивав би. :-)), "Cabbage Roll" (а цей капустяний рол не що інше, як голубці). Ну так от, за всією цією українською смакотою вишикувалась велика черга, хоча ціни були відносно недешеві (а по українських мірках, то взагалі в голові не вкладається: за 1 вареник - 1,25 долари). Щодо смаку страв - тут вже, як то кажуть, на колір і смак товариш не всяк. У мене в сім’ї і родині дуже смачно готують і мені смак тутешніх українських страв доволі відрізнявся від звичного мені оригінального смаку, до якого я звикла з дитинства. Не те, щоб зовсім зле, але я не втамувала своєї жаги поїсти справжніх вареничків. Місцеві "pyrogies" розбудили в мене бажання нарешті зібратись з силами і наліпити самій домашніх вареничків з картоплею і сиром, чим я і займусь на наступні вихідні.

Після того, як ми покуштували місцевих страв і послухали трошки музику (яку вони наче видавали за українську), ми вирішили зайти в сувенірний магазин і спитати в жіночки, яка була в красивій вишиванці, чи може вона спілкується українською мовою. На що отримали відповідь, що на жаль ні, хоча дуже б хотіла. До нашої розмови долучився ще один чоловік, який пригадав, що десь в залі має бути одна пані, яка точно розмовляє українською і побіг її шукати. Нарешті до нас підійшла жінка, яка одразу привіталась з нами "Добрий вечір" і повела з нами дуже душевну розмову. Виявилось, що вона є мама тієї самої нової знайомої, яка влаштовувала нам тур по українському центру. Ми довго з нею спілкувались, вона розповідала багато цікавого про місцеве життя, про ці вечері, про те, як вони користуються популярністю серед канадців. Ми ділилися своїми враженнями від нової країни, нового міста, і отримували від неї корисні поради щодо різних аспектів життя в місті Вікторія.

Загалом вечір закінчився на позитиві. Ми гарно розпрощались, як старі друзі, і домовились на тижні знову зустрітись. Ця жіночка (пані Тетяна) пообіцяла нам свою домашню печену пасочку, щоб посвяти на Паску, яку я, до цього часу, так і не знала де придбати.

Дорогою додому я все таки відчувала деяке розчарування. Мабуть мої очікування і уявлення про цей вечір надто сильно були завищені. Чомусь у моїй голові, при згадці "українська вечеря", малювались картини і загальна атмосфера з чудового закладу в Тернополі "Старий Млин" (тернополяни мене зрозуміють). Але чому я вирішила, що тут повинно було бути так само все патріотично? Мабуть, мені цього дуже хотілось.

Але не все так погано, добре, що українська культура активно пропагується серед канадійців і вони цінують смачну українську кухню. Чи підемо ми наступного разу на цей український вечір? Навряд чи... Краще я приготую домашній борщ і варенички, і запросимо колег Саші, які дуже люблять "пироги", і розкажемо їм, що насправді це все-таки "вареники" :-)