Наше знайомство з канадською медициною

Ще перед від’їздом в Канаду ми багато читали і чули відгудків, думок, страшилок про канадську медицину. Часто медицину вважають мінусом, з яким треба буде змиритись в імміграції в Канаду і, по-можливості, лікуватись на Батьківщині при кожному приїзді. Хто цим питанням цікавиться, той знає, чим суттєво відрізняється канадська медицина від звичної нам української. Я виділю основі 3 критерії, які часто не задовольняють наших співвітчизників в канадській медицині і викликають масу негативу, про які я читала ще раніше:

1. скрізь і на будь-яке медичне обслуговування треба чекати довго. Ви можете приїхати вночі в відділення, а-ля наша швидка допомога, і прочекати там кілька годин, поки вас приймуть і обстежать. А на огляд вузькоспеціалізованих лікарів часом доводиться чекати місяцями.
2. ліків виписують дуже мало. З банальним ГРЗ прийдеш до лікаря, а він дасть знеболююче і скаже йти додому і чекати, поки само пройде. 
3. медицина дуже дорога, якщо не маєш страхівки, то ціни на медичне обслуговування просто можуть тебе розорити.

Це загальні тезиси вражень людей від канадської медицини, які я начиталась в інтернеті до від’їзду. Звісно, що хвилювалась з цього приводу, адже прожити життя і ні разу не стикнутись з будь-якою хворобою і поліклінікою, чи лікарнею практично нереально. Ну, але що поробиш, треба приймати правила гри тої країни, в якій збираєшся жити, і адаптовуватись до них. Якось же люди там живуть, і наче не всі поголовно хворі, і середня тривалість життя у них довша, як у українців, значить якось та й лікуються, думала собі я, та й на тому і заспокоїлась.

Перед від’їздом ми купили собі страхівку в Україні на перші 10 днів, з намірами продовжити собі страхування уже на місці, поки не вступить в дію державна страхівка. Треба сказати, що, по правилам канадського уряду, кожний постійний резидент отримує державну страхівку, але є невеличкий нюанс: це, правда, залежить від провінції, в якій ти житимеш, але в нашому випадку державна страхівка починає діяти з четвертого календарного місяця після прильоту в Канаду. Так як ми прилетіли в січні, то січень-лютий-березень у нас немає страхівки, а з 1 квітня ми вже маємо право, як будь-який громадянин Канади, на повне медичне обслуговування (виключенням є стоматологія і офтальмологія, там є свої правила, і, зазвичай, державна страхівка практично нічого не покриває, зате часто на роботі роботодавець, як бонус, покриває додатково ці послуги стоматолога і окуліста). Одним словом, для нас, не дуже звичних до страхової медицини, важко все і одразу зрозуміти і вникнути, але без цього просто нікуди, тому що так побудована медична система в Канаді.

Отож, перших 10 днів ми мали українську страхівку і, поки вона ще діяла, шукали варіанти приватної канадської страхівки, щоб покрити ці 2 місяці до квітня. Часто іммігранти не беруть цю приватну страхівку, це не є обов’язковим і це особисте рішення кожного. Зрештою, вдома ми усі жили прекрасно без цих страхівок і навіть не задумувались. Але, так як у нас є маленька дитинка, ми дуже боялись ризикувати і вирішили, що зайві пару доларів на страхівку забезпечать нам спокійний сон, і нехай вони будуть потрачені даремно і страхівка так і не пригодиться, але краще її мати, аніж не мати. Таким було наше рішення. Але за усіма справами, оформленням документів, пошуком житла і роботи, ми дещо відтягнули з цією справою і не оформили страхівку одразу по завершенню української. Поки ми вияснили де оформляти, скільки платити, що для цього треба, а ще треба було роздобути будь-яку банківську карту visa або mastercard, яких у нас не було, це зайняло певний час. Наша українська страхівка закінчила 28 січня в понеділок, а вже в п’ятницю 1 лютого ми мали всю інформацію по оформленню приватної страхівки, залишалось десь знайти банківську картку. Через вихідні ці питання не вирішувались, і от в понеділок вранці 4 лютого ми завершили всю цю процедуру оформлення страхівок і всі троє були застрахованими на суму покриття 50 000 дол. Мені на душі аж відлягло, можна було уже розслабитись і надіятись, що нам це покриття так і не знадобиться.

Але часто доля нам підкидає несподівані сюрпризи і не завжди приємні. В понеділок близько обіду ми помітили, що в малюка піднялась температура. Він дуже неспокійно спав останні кілька ночей і ми все це списали на прорізування зубів, які часто турбують діток в його віці. Температура була невисокою 37,5 і ще не було навіть причини давати жарознижуючий препарат, який ми привезли з собою з України. Оскільки ніяких додаткових симптомів не було, ми вирішили не панікувати, не поспішати з лікуванням, а просто почекати і поспостерігати за дитиною. Зрештою, в Україні в нас вже був досвід підвищення температури на фоні прорізування зубів, обійшлись "Панадолом" і на тому все. 

Через кілька годин Сашко ставав все гарячішим і гарячішим, позначка на градуснику перевалила за 38 градусів і ми дали жарознижуючий "Панадол". На певний період стало краще, малюк повеселішав і навіть попросився на вулицю. Ми трошки погуляли на свіжому повітрі, повернулись додому, а температура знову почала рости. Їсти він відмовлявсія категорично, ми і не змушували, згодився тільки на свої улюблені банани. До всього додалась ще діарея в середньовираженій формі, не так щоб дуже часто, але частіше звичайного і з явним дискофомртом для малюка. Ефект від повторного прийому "Панадолу" тривав не довго, малюк був сонний, дрімав на кожному кроці і ми лише чередувались з чоловіком, в кого на руках він засне. За вікном збирався вечір, а в нас температура все росла і росла. Дитина ставала все в’ялішою, напівзакриті оченята, постійне підхникування, часта зміна підгузника і зростаюча температура не давали нам спокою. Коли в 9 год. вечора градусник показав температуру 39, я забила тривогу. Очевидно, що наші ліки не дуже справлялись з задачею, дитині ставало гірше, а попереду йшла ніч. 

Ми попитали в наших господарів будинку, де найближча поліклініка чи лікарня, щоб можна було звернутись з маленькою дитинкою. Господарі одразу визвались на допомогу, принесли електронний градусник і жаропонижаюче для дітей, і сказали, що готові нас відвезти в лікарню, якщо ми вирішимо їхати. Але перед тим як їхати, варто подзвонити в службу консультації з медсестрою, яка може по телефону оцінити ситуацію і сказати, як діяти в таких випадках і чи взагалі варто їхати в лікарню. Чоловік поспілкувався з медсестрою, розповів всю ситуацію, симптоми, які ліки давали, скільки все триває і т.д. Я тільки дивувалась, де він набрався всієї цієї медичної лексики на англійській, щоб все роз’яснити. Медсестра сказала, що по їхнім міркам температура до 39,2 ще вважається помірною і в принципі нікуди їхати не треба, але так як на фоні цього є діарея і не допомагає жаропонижаюче, то варто показатись лікарю. 

Перед тим, як їхати в лікарню, ще треба було зідзвонитись з страховою компанією і попередити про потребу скористатись медичним послугамии і дізнатись, як нам діяти в такому випадку. Довго обговорюючи ситуацію, страхова компанія таки дала добро на поїздку в лікарню і на покриття усіх витрат, пов’язаних з загальним прийомом в лікаря і проведення загальних аналізів для обстеження. Якщо будуть потрібні якісь додаткові послуги, які не обумовлені зараз, треба буде знову з ними контактувати і узгоджувати. Трохи довго і складно з цими страховими компаніями, але такий порядок, і, коли я в лікарні дізналась про який діапазон цін йдеться мова, вже не так критично реагувала на таку довгу бюрократичну систему.

Поки всі ці справи вирішувались, температура перевалила за 39,5 і я знову дала дитині "Панадол", це вже був третій за день. Ми швидко зібрались і вирушили в лікарню. Алан (господар нашого дому) повіз нас своєю машиною в найближчу лікарню. По канадським міркам, їхати не довго, на метро це 3 станції, і ще доволі далеченько йти пішки, на машині 10 хв. ввечері буз великого трафіку на дорогах. Алан привіз нас в доволі велику клініку до відділення "Emergency" (по нашому "Невідкладна (швидка) допомога"). Я просто оторопіла біля входу в це відділення, в уяві малювались страшні картини з відділень швидкої допомоги чи травмпункту в Україні, де всі з ранами, гострими формами хвороби, хничуть, кричать і плачуть. Якщо чесно, я дуже не хотіла туди йти і готова була розвернутись назад додому. Але Саша мене заспокоїв і ми зайшли всередину.

Спочатку я не дуже могла зрозуміти, куди ми потрапили і які тут правила, яка система обслуговування пацієнтів і куди нам йти взагалі. До того ж, на руках був сонний хворенький малюк, а я була вся вимотана за цілий день, то ж довірилась у всьому Саші. Вже потім, коли я заспокоїлась і розглянула все навколо, все здалось простим і зрозумілим.

Значить по порядку. 
Спочатку ми підійшли до віконечка реєстрації, де нас попросили пред’явити посвідчення особи і карточку медичного страхування. Ми пояснили ситуацію, що ми постійні резиденти, але державної страхівки ще не маємо, проте маємо приватну страхівку, яка покриє наші витрати. На що отримали відповідь, що в такому разі ви спершу все заплатите, а потім будете виясняти з страховою щодо покриття витрат. І тут я побачила скільки вартує прийом (лише ПРИЙОМ) в емердженсі - 825 доларів! Сюди не враховуються ані аналізи, ані ліки, які можливо прийдеться прийняти в лікарні, ані час перебування в палаті. Навіть боюсь подумати, скільки все це додатково може коштувати. Але в цей момент вже питання грошей не стояло, головне здоров’я малюка - все решта другорядне.

Після того, як нас зареєстрували, видали спеціальний браслетик на ручку дитинки і попросили почекати в зоні очікування. Ми чемно пішли туди і стали чекати, хоча не знали, які далі правила і на що саме ми чекаємо. В зоні очікування всі сиділи тихо і спокійно, ніхто навіть виду не подавав, що його щось турбує чи болить. Люди читали книжки, сиділи з планшетами, хто дивився телевізор, який висів на стіні, таке було враження, що люди чекають на свою чергу в банку (щось мені це найбільше нагадало банк) або на свій поїзд на вокзалі. Я стала пильніше приглядатись до очікуючих і не могла ні в кого діагностувати причину звернення в емердженсі: ні тобі поломаних рук чи ніг, не відкритих ран, навіть палець ні в кого не порізаний. А по вигляду людей взагалі не скажеш, що їх щось турбує. І це, зауважте, не просто поліклініка, а відділення швидкої допомоги опівночі, куди люди приходять явно з якоюсь медичною проблемою. Там були з дітками, правда трошки старшого віку, навскидку 4-7 років, які теж ані плакали, ані скиглили, просто сиділи, часом бавились і чекали на свою чергу. Вся обстановка навкруги трохи мене заспокоїла, недаремно мабуть, як колективне хвилювання передається, так і колективний спокій, напевно, теж.

 Зона очікування

А ось так чекаємо ми (біля Сашків сидить Алан) 

Через 15 хв. після реєстрації нас закликали до віконечка попереднього діагностування. Там розпитали всі симптоми, що пив, їв, коли все почалось, як розвивалось, які ліки давали (добре, що взяла з собою всі пляшечки, які давала, бо ж ліки то не місцеві), чи є алергії, як малюк народився, чи вчасно, чи без ускладнень, ну і ще купа стандартних питань, відповіді на які внесли в комп’ютер, поміряли температуру і попросили знову почекати. Поки ми чекали, я бачила, що біля цього віконечка поперднього діагностування людям міряли тиск, температуру і навіть брали кров з пальця, проводили всі необхідні первинні обстеження.

             Віконечка реєстрації зліва і віконечко поперднього огляду справа (напис зверху TRIAGE)

Ми знову перемістились в зону очікування. Сашуня тим часом і задрімував, і прокидався трошки поплакати, пив спеціальний розчин для пероральної регідратації і знову провалювався в сон. Дуже швидко нас знову закликали до реєстраційного віконечка, де сиділа вже інша працівниця і почала ще раз уточняти щодо страхівки. Ми ще раз розповіли нашу ситуацію і вона сказала, що нам не треба буде платити всю суму 825 дол. за прийом, а лише 270 дол., які нам повністю повинна перекрити державна страхівка, нам варто лише їм подзвонити і пояснити, що ми звертались до лікаря в лютому і вони повернуть повністю всю суму. Якось це ще більше заплутало всю цю ституацію з страхівками, і ми ще досі не може зрозуміти і повірити, як нам держава поверне ці кошти, якщо наша страхівка починає діяти лише з 1 квітня. Але в лікарні нам так сказали, ми на все погодились, лиш би все вирішилось з здоров’ям малюка, а там якось вирішимо, хто і скільки нам поверне (якщо поверне). Тут же нам повідомили, що нас покличуть на прийом до лікаря, як тільки звільниться дитяча палата, бо зараз вона зайнята, і ми відправились чекати далі.

Загалом, з моменту приходу в лікарню до моменту, коли нас закликали до лікаря пройшло 2 год. Не мало і не багато, але зачекати прийшлось, хоча і температура висока і дитина маленька. Але ситуація тут така, що кожного обстежують в віконечку попереднього огляду і вони визначають серйозність ситуації. Якщо ситуація критична, тут не заставлять чекати, а одразу надають медичну допомогу, а якщо пацієнта просять зачекати, значить не все так страшно, значить це ще не питання життя і смерті. Ось такі тут порядки.

До речі, поки ми чекали, привезли жіночку, яка народжувала, це був єдиний пацієнт, який видавав хоч якісь звуки, які давали зрозуміти, що людині боляче, всі аж здригнулись і обернулись в її сторону, так наче в лікарні не прийнято стогнати чи кричати. Так от її привезли на кріслі, спитали номер її страхівки, домашній адрес, телефон, і одразу забрали в родильне відділення. А всі знову прийнялись до своїх справ: читання книг, споглядання телевізора, зайнятості на своїх смартфонах. 

Ще відмінним від звичних нам українських лікарень і поліклінік було те, що в холі скрізь було дуже багато дезинфікаторів і повідомлення про те, що варто ними користуватись якомога частіше. Також в вільній доступності були серветки і одноразові марлеві пов’язки, а от звичних нам бахіл не було взагалі і ніхто не змушував за ними бігти, їх купувати і одягати, хоча скрізь було дуже чисто, не зважаючи на дощову зиму в Ванкувері.

Нарешті оголосили ім’я і прізвище нашого малюка, ми дружно зібрались і пішли до дверей, які ведуть в саме приймальне відділення. Алан залишився нас чекати в холі і все відмовлявся повертатись додому без нас.

Коли ми зайшли за двері лікувального відділення все нагадувало американські фільми: медичний персонал в таких уніформах, всі усміхнені, здороваються, навколо купа-купенна лікувальної техніки, медичних засобів, коробочок, штучок; всього, здавалось, є повно. Саме відділення було побудоване наступним чином: посередині знаходився величезний пост круглої форми діаметром десь 6 м. Біля поста було багато медсестер і лікарів, а навкола поста по колу розміщені палати, де приймали хворих. Палати були теж, як з фільмів, все перегороджено шторкою і стінки між сусідами і імпровізовані двері теж були з шторки, але в кожного було величезне ліжко, купа моніторів і лікуючого приладдя. 

Нас провели в дитячу палату, де було дитяче ліжко-люлька, теж багато моніторів, і все необхідне. Як ми помітили, це була єдина палата з стінами і скляними дверима, мабуть саме через те, що тут приймались дітки, які можуть голосно кричати і заважати іншим пацієнтам, які відгороджені від усіх лише шторкою. Стіни палати були яскраво розмальовані, а в куточку стояв гарний м’якенький медведик, на якому була бірочка "Привіт. Я - чистенький, можна гратись зі мною". 

Вигляд частини медичного посту через наші скляні двері. 

Позаду посту видніються за шторками індивідуальні кімнати для огляду

До нас прийшла медсестра і зробила усі необхідні процедури: зважила малюка, поміряла пульс, температуру (на цей момент температура досягла позначки 40,2 градуси), розпитала про стан малюка і його поточний день: що їв, що пив, чи нічого нового не було, і сказала чекати лікаря. Через 10 хв. прийшов лікар, і, уже маючи усі дані від медсестри, розпитав лише додаткові відомості про стан малюка, про алергії тощо. Він обстежив малюка: оглянув вушка, послухав легені, подивився горлишко, обстежив животик, ще оглянув шкіру загалом і сказав, що це, швидше за все, - вірусне шлунково-кишкове захворювання - гастроентерит, і що зараз прийде медсестричка і принесе ліки, які треба прийняти. 

Через кілька хвилин прийшла медсестра і принесла малесеньку таблеточку (від тошноти), яку попросила мене положити дитині в ротик. Ми якось справились з цією задачею, хоча Сашуня дуже проти цього протестував. Звіривши час на годиннику, медсестра прийшла знову десь через 10-15 хв. і принесла повний шприц якоїсь рідини, Ми напружились від самої думки, що будуть давати укол, але це виявився жаропонижаючий сироп, який просто легше дати дитинці, вприснувши в ротик (шприц був без голки). І це було все лікування, яке дали нам в лікарні. Нам залишалось чекати.

Десь через 1,5 год. дитині помітно стало легше, він просто ожив, наче прокинувся від затяжного сну, одразу почав гратись, сміятись і через скло махати усім ручкою в знак вітання. Ми не могли натішитись, що дитина грається і посміхається. На дотик здавалось, що температура впала повністю. Дуже швидко прийшла медсестра і поміряла температуру, градусник показав здається 37,3. Медсестра сказала, що нам варто ще зачекати, поки прийде лікар і скаже, що робити далі. А лікар, як ми бачили через наші скляні двері, обходив усіх пацієнтів, які лежали в палатах навколо медичного посту. 

 Ось такий уже радісний Сашко, коли температура спала

Прийшла наша черга і лікар заглянув в нашу палату. Його радісно з посмішкою зустрічав Сашко, показуючи, що йому уже значно легше. Лікар ще раз оглянув животик і сказав, що нам можна йти додому. Також він пояснив нам ще раз, що це вірусне захворюваня і нам варто давати жарознижуючий сиропчик, якщо температура буде рости, а також пити розчин для регідратації, щоб не було зневоднення організму. Він сказав нам, які ліки нам давали в лікарні і що їх можна купити в будь-якій аптеці без рецепту, а ще написав назву регідраційного напою, який також варто купити в аптеці. Лікар попередив, що температура може підніматись ще, треба просто зачекати і потерпіти і, при необхідності, збивати її. Якщо висока температура триматиметься 3 дні - тоді знову приїхати в лікарню, а поки що можна йти додому відпочивати. 

Ми, радісні з думкою, що повертаємось додому, швиденько зібрались і потопали на вихід. Там нас чекав втомлений Алан, який зрадів, побачивши веселого Сашка, що йде сам на вихід. Так ми усі дружно пішли до нашої машини і вирушили додому. 

Ми повернулись додому о 4 ранку і втомлені повлягались спати. Вранці ще температура піднялась і я спробувала дати знову свій "Панадол", але він знову не дуже допоміг і Саша поїхав в найближчу аптеку за тим жаропонижючим сиропом, який нам давали в лікарні ("Адвіл"). Цей сироп гарантував зниження температури на 8 год. і в принципі свою дію підтвердив, так як цілий день температура уже не піднімалась.

А тепер наш ОСОБИСТИЙ висновок щодо канадської медицини.

1. дійсно варто чекати на прийом лікаря навіть в відділенні швидкої допомоги. Але все визначається станом хворого і, якщо вас просять зачекати, значить ситуація ще не така критична.
2. ліків дійсно не виписують багато, як в Україні, і в наші ситуації добре, що все обійшлось без непотрібних антибіотиків. Я противник довжелезних списків на 6 позицій при банальному ГРЗ, в яких 3-4 пункти - це гомеопатичні засоби. 
3. ну і медицина дійсно дуже дорога, якщо не мати страхівки. Але з страхівкою не все так страшно (коли ми розберемось з нашими страхівками і оплатою наданих медичних послуг в емердженсі, я напишу, як все розв’язалось).

Загалом, я залишилась більш як задоволеною поїздкою в місцеву лікарню. Не все так страшно, як мені здавалось. Але які б ті лікарні хорошими не були, краще туди не попадати взагалі, і надіємось, що наступний пост про канадську медицину в нашому житті я напишу ще не скоро.

Усім бажаю бути здоровими і не хворіти!