2 роки в Канаді - наша маленька сімейна річниця

Березень уже надворі, а я збираюсь ще від 18 січня (дата, коли ми прилетіли в Канаду) написати коротенький підсумок для себе і наших читачів про другу річницю нашого життя в Канаді. Для мене цей рубіж є знаковим і я посню чому.

Коли ми з чоловіком, будучи ще в Україні незадовго до виїзду, планували і старались уявити наше життя в Канаді, в голові роїлась суміш думок і сподівань, страху та невпеності, і останнє слово було за надією. Надією на те, що у нас все получиться, що ми зможемо зробити цей шалений крок і справимось з усіма труднощами, що можуть бути на нашому шляху. Але ми часто повертались до одного типу запитань: "Як ти думаєш, а коли нам вдасться адаптуватись, звикнути, налагодити наш побут і життя в новій країні?", "А якщо не все вдаватиметься одазу, скільки часу ми дамо собі, щоб все ж таки пробувати, пробиватися, шукати нові шляхи перед тим, як захочемо повернутись назад?". (Довга підготовка до імміграції дає час подумати над різноманітними питаннями...)

І от якось я запропонувала прийняти за фінішну пряму, після якої ми проаналізуємо наші успіхи і невдачи, 2 роки проживання в Канаді. Чому саме 2 роки? А тому, що наш імміграційний шлях тривав майже стільки ж часу. Багато зусиль, часу, терпіння було покладено на цей процес, ми не очікували миттєвого успіху через тиждень чи через місяць, ми жили цією ідеєю, і нам не було шкода свого часу потраченого на цю затію. Тож треба дати нам цих же 2 роки, щоб спробувати адаптуватись і знайти своє місце в Канаді, коли вже мета, про яку було стільки мрій  і сподівань, досягнута. А через 2 роки, якщо вже нічого не буде получатись, або звикнути буде неможливо, ну чи ще якісь будуть складні і неприйнятні для нас труднощі, можна думати про рішучі кроки.

Ну що ж, ось 2 роки і пролетіли, і летіли вони стрімко, і поки що можна вважати їх переможцями у номінації "найнасиченіші роки нашого життя".
Спробую відповісти для себе на деякі запитання, які часто чую від рідних і друзів, і які є свого роду індикатором нашої адаптації в Канаді:

Чи подобається нам в Канаді? 
Нам тут нереально подобається. Ми надзвичайно задоволені нашим вибором Британської Колумбії через її клімат і красоти, і нас зовсім не лякають і не засмучують дощові зими. А природа тут просто казкова, не можемо бажати нічого більше, адже маємо і море, і окен, і гори, і озера, і дощові ліси, і прекрасні пляжі. Високий рівень соціального життя - це незаперечний факт усієї Канади, без поділу на провінції. Мультикультурне суспільство - для нас це приємна екзотика, яка дає нам, як іммігрантами, відчуття того, що ми тут свої, а не із розряду "понаїхали"; і я безмежно рада, що наш син росте в цьому мультикультурному оточенні, адже для нього це буде норма, що люди, традиції, кухні - є різними, і це буде частиною його світогляду.

Чи ми вже адаптувались до життя в Канаді? 
Я б сказала, що мабуть так, хоча розумію, що ще далеко не повністю. Поняття адаптації - таке обширне. Я вважаю, що на даний момент пройшли всі ті страхи і переживання, які були в нас на початку: страх спілкуватись англійською, відповідати на телефонні дзвінки; страх не знайти роботи; невпеність при вирішенні питань з документами; невідомість у кожному банальному кроці (магазини, банки, садочки тощо); відчуття віддаленості від рідних і друзів; і багато ще чого можна перерахувати. Зараз ми значно впевненіше почуваємось в Канаді. Нова інформація замінила в голові багато чого з України, і тепер мені треба час, щоб пригадати якісь життєві дрібниці з України. Мабуть так і проходить адаптація в усіх іммігрантів. Ну і ще один важливий момент в адаптації - чи вдалось знайти роботу, таку, якою б хотілось займатись і яка подобається. На моменти нашої другої річниці ми обоє з чоловіком працюємо і задоволені професійним вибором, і це звичайно додає великий плюс в позитивну копілку нашої адаптації.

Як ситуація в фінансовому плані і чи дороге життя в Канаді? 
За фінанси хвилюються всі, і це зовсім не дивно. Нам дуже пощастило, що чоловік зміг знайти роботу дуже швидко і почав працювати менше як через 2 місяці після приїзду. І хочу сказати, що перша знайдена робота знімає дуже багато напруги і хвилювань, а гаманець перестає худнути від безкінечних іммігрантських витрат. Нашій сім’ї з грамотним фінансовим плануванням бюджету вистачає доходу від 1 запрлати чоловіка. Не можу сказати, що ми дозволяємо собі усе, чого б душі хотілося, але наш бюджет достатньо розпланований, щоб мати собі комфортне життя і якісь розваги. А життя в Канаді, мабуть, дороге, якщо порівнювати з Україною, чи навіть зі Штатами (зі слів людей, які там жили перед Канадою, або переїхали жити після Канади). Ну але в питанні фінансів слово "дорого" чи "дешево" не показник, за все говорять цифри, а тепер з Інтернетом можна дізнатись про ціни на все в будь-якій країні світу. Єдине, щоб я від себе додала б - це так званий конвертор фінансової свідомості для іммігранта. Мені дуже допомагає зрозуміти "дорого" чи "дешево" у відношенні до заробітку так звана "система одиниць". Уявімо для прикладу, я в Україні заробляла 3000 одиниць і мені пара зимових шкіряних чобіт обходилась в 800-1000 одиниць (все це за тих фінансових умов, при яких ми жили в Україні, а саме долар по 8 грн.). Уявімо, я заробляю в Канаді 3000 одиниці і мені пара зимових шкіряних чобіт обходиться в 100-150 одиниць. В якому випадку для мене чоботи будуть дорогі? От якось так живемо і порівнюємо собі, коли часом здається, що тут дорого.

Чи знайшли в Канаді друзів? 
З друзями в нашій сім’ї все дуже полярно: чоловікові друзів треба не багато і знаходяться вони в нього ну дууууже довгим шляхом. Я людина дружелюбна, тим не менше не кожного зустрічного можу одразу називати другом. Відповідно і потреби в друзях в нас були різні. Чоловік зовсім не відчував соціального вакууму, часткового ще через те, що пішов одразу працювати, а там вже з’явились нові знайомі. В моєму випадку, я потребувала спілкування більше, ніж сама того очікувала, а нагоди знайти нових друзів було не багато, так як була вдома з сином. Не відкрию секрету, якщо скажу, що чим більше кудись ходити, тим більше шансів зустрітити нових, цікавих людей, в результаті чого з кимось таки можна подружитись. Коли я почала ходити на курси англійської, я знайшла нових знайомих, а потім і кілька нових друзів. Також зав’язались дружні стосунки з нашими сусідами через діток, які разом граються і ходять в дитячий садочок. Ще одні хороші знайомі з’явилися з корпоративу компанії, де працює мій чоловік. Інші - просто життєва випадковість та збіг обставин посприяли нашому знайомству. Одним словом, ніколи не знаєш, де загубиш і де знайдеш. Єдиний момент в ситуації з друзями - це мова і культура. Якось так повелось, що люди тягнуться до собі подібних, які походять з однакової країни, або схожих країн, і щоб розмовляли одною мовою (ну чи двома). У нашому випадку, у Вікторії українська і російська общини не є дуже великими, тож розраховувати на велику кількість співвітчизників, з якими вдасться познайомитись і, головне, знайти спільну мову для дружніх стосунків, - не доводиться. Дружити з іншими національностями - безумовно всебічно цікаво, хоча не завжди так просто порозумітись на глибинному рівні. Я б сказала так: для мене друзі з інших країн і національностей - це свого роду виклик, виклик хороший і позитивний, але все ж таки часом виклик.

Чи є щось в Канаді, що не подобається? 
В Канаді є свої незвичні нам процеси, звичаї, системи, та й взагалі багато чого такого, що нам було чужим раніше. Категорично нарікати на щось конкретне я не можу, так як речей, які прямо-таки не подобаються, немає. Я би скалаза так: є речі, до яких звикнути важко, наприклад довге планування наперед в усьому. Якщо канадська сім’я запрошує нас в гості, то це зазвичай буде за 4-6 тижнів наперед, при чому це не на якесь строго визначене свято, а просто на вечерю. І я розумію, що є в цьому і зерно здорового глузду, так як у людей розплановані вихідні, та й у нас часто буває, що вихідні зайняті. Але інколи просто незвично, що спонтанні походи в гості тут абсолютно неприйнятні, ну або буває дуже і дуже рідко. Чи це є мінус Канади - не сказала б, але люди так звикли жити, і ми звикаємо так жити поруч з ними. Ще один приклад - це повільність канадців у всьому: і в сервісі, і в прийомі на роботу, і в побуті. Ну, але якщо це прийняти до уваги, то починаєш дивитись на будь-яку ситуацію іншими очима, виділяючи на ті чи інші справи трохи більше часу. Ну, але як на мене, то це такі незначні дрібниці, які не особливо впливають на наше загальне сприйняття Канади.

Чи сумуємо за Україною? 
Тут все індивідуально - хтось більше сумує, наприклад я :-), хтось менше. В гості поїхати звісно хочеться, але признаюсь чесно - якщо протягом перших півроку тягнуло назад, як магнітом, то проживши 2 роки, хочеться вже не так гостро. Хоча за рідними і друзями скучається, і часом просто з страшною силою.

Чи не шкодуємо, що поїхали і все залишили? 
Однозначно ні! І це не лише з погляду на теперішню ситуацію в Україні, а якщо взяти ситуацію в загальному. Ми до цього свідомо йшли і, прямо таки скажемо, летіли, і ми задоволені тим, що отримали в результаті. Чим довше тут живемо, тим більше це стає нашим домом, все стає звичним і зрозумілим, ну а для дитини - все ж таки рідним. Для нашої окремо взятої сім’ї це рішення було вартим наших зусиль, часу і якихось жертв. Та й ми з такого типу людей, що стараємось бачити більше плюсів і не шкодувати за минулим.

Підсумок вийшов такий некороткий, багато чого згадалось, і інколи не віриться, що пройшло вже так багато часу. Але, якщо брати чесно, то вже і не задумується, скільки того часу і пройшло. Це як з маленькою новонародженою дитиною, спершу рахується кожен місяць, перший рік - це величезне свято, а далі - все якось понеслось, що й очам не віриться, як швидко дитина виросла/як багато в Канаді вже прожили. 

Наше життя продовжується, просто в новому середовищі і оточенні, яке ми вибрали колись самі і дуже цьому вибору раді.