Як швидко біжить час або наш перший рік в Канаді

Часом здається, що все було недавно, а часом – що все це було, як сон, давним-давно. Збирання валіз, прощання з рідними, літаки, перші дні в Канаді...
Рік – це багато чи мало? Все в нашому житті відносно, і навіть час. У кожного в житті за один рік відбувається маса подій, як хороших, так і, часом, не дуже приємних. Зазвичай, люди підбивають якісь підсумки на початку нового року, а іммігранти часто це роблять в річниці їхнього великого кроку – зміни країни проживання.

Чого тільки не було за цих 12 місяців проживання в новій для нас країні: радість і сльози, захоплення і відчай, нові досягнення і незначні помилки, нові знайомства й туга за старими друзями. Здебільшого нас переповнювали хороші та позитивні емоції, так як незважаючи на труднощі, без яких ніяк, ми знали, що імміграція – це наше свідоме спільне рішення, до якого ми довго прагнули, і раділи тому, що ми все-таки здійснили задумане.

Імміграція в вік технологій та інтернету – не така вже й страшна справа, оскільки ще до приїзду сюди ми мали багато інформації про тутешнє життя і правила завдяки таким же блогам (за що їм величезне дякую) і доступній відкритій інформації на урядових сайтах. Ну а скайп став нашим незамінним рятівником у спілкуванні з рідними і друзями. Навіть не можу собі уявити, якою морально важкою була імміграція ще кілька років тому, коли спілкування з рідними зводилось лише до нечастих телефонних дзвінків і, мабуть, листів.

Гортаючи наші фотографії за цей рік, хочу виділити найскравіші спогади, які залишаться в моїй пам’яті надовго:

• перші дні в Канаді (суміш емоцій найрізноманітнших відтінків: від повного захоплення до сльозливої депресії)
• переїзд у Вікторію (це була наче ще одна маленька імміграція для нашої сім’ї)
• пошуки житла та його облаштування (здавалося, що ми завжди будемо жити в режимі збирання-розбирання валіз, а наші покупки речей для дому ніколи не завершаться)
• хвороби Сашка і наші нічні поїздки в лікарні (складні хвороби дітей батьки пам’ятають завжди, а до цього ще доплюсовується нова медична система і страх від усього нового)
• наше туристичне літо (усі вихідні проводили в нових красивих місцях і не могли повірити, що тепер для нас море, гори, океан – це місцеві, доступні розваги)
• приїзд батьків в гості (подія, яка додала нам сильної моральної підтримки, розради і сили на подальше становлення тут)
• моє навчання в коледжі (про це буде пост у блозі найближчим часом) (було страшно і хвилююче, наче йти в школу перший раз в перший клас)
• канадське Різдво (красива казка тривалістю в цілий місяць для дорослих і дітей)

Всього не пригадати й не розказати. Це, мабуть, був один з найнасиченіших років нашого життя, про який ми точно будемо згадувати, коли постаріємо й будемо розповідати байки нашим внукам. Щось на зразок:

"Знаєш, внучку, в той рік ми вперше побачили Ніагару, і я заплакала, бо не могла повірити своїм очам". 

або

"Коли ми приїхали сюди, то не мали практично нічого і з маленькою дитиною в колясці ходили цілими днями пішки під дощем, без парасолі, бо руки завжди були зайняті покупками і продуктами, які треба було донести додому".

або 

"Коли ми вперше зайшли в Тім Хортонс (канадська кав'ярня), то я не зрозуміла ні слова, і бачучи перед собою різномаїття всього, ми так би і залишились голодними, якби не наші торонтовські друзі, бо не знали, як все називається і як це замовляти".

І сміх, і сльози :-) 

Десь читала, що імміграція – це як народитись удруге, тільки вже дорослим. Все по-новому, всьому доводиться вчитися спочатку, не зважаючи на свій вік і попередній досвід. 

Але час спливає, і людина до всього звикає, а до хорошого – ще й дуже швидко. Вже потрошки в пам’ятті припадають пилом спогади про те, як все було в Україні. На днях хотіла пригадати, якою маршруткою ми їздили, наприклад, на залізничний вокзал в Тернополі, і в мене зайняло кілька хвилин відновити в пам’ятті інформацію, яку недавно могла сказати на автоматі. Проте тепер не задумуючись знаю, який автобус мені потрібен, щоб доїхати в даунтаун. 

Часто нас питають, чи не шкодуємо ми про переїзд. Однозначна відповідь "Ні". І навіть якби прийшлось пройти цей шлях імміграції ще раз, ми б це зробили, не вагаючись. І хоча кажуть, що імміграція – це не для всіх, але моя думка, що якщо таке бажання є, і є хоча б один шанс спробувати, то треба докласти всіх зусиль, аби приїхати сюди і самому все побачити. Це нереальна пригода в житті кожного іммігранта, а перший рік – це одне з найважчих і найцікавіших випробувань. 

Щодо блогу, то я не очікувала, що він стане цікавим ще комусь за межами мого кола рідних і друзів. Я буду старатись не підтримати діючу статистику, яка говорить, що іммігрантські блоги живуть лише 1 рік, і по мірі можливості писатиму сюди ще нові й нові статті. Є ще багато чого нового і цікавого, про що хочеться розказати і поділитися з вами.

А поки що – все. Ми вже перегорнули сторінку нашого першого року в Канаді з надією, що далі буде значно легше, але і не менш цікаво. 

А наші пригоди продовжуються. І далі буде...