Канадський стиль роботи моїми очима

Ось і закінчилась моя перша робота, оплачувана практика в урядовій організації - FIN програма. Час так швидко пролетів, хоч я й отримала додатковий термін, оскільки мені продовжили контракт. Всього я працювала рівно півроку. Оглядаючись назад, спробую пригадати і поділитись із вами своїми враженнями від роботи в канадській урядовій організації. Одразу наперед обмовлюсь, що це лише мої суб’єктивні враження, що всі організації і люди різні, тому нехай мій приклад буде для вас не еталонним, а лише одним із багатьох.
Як і на будь-якій новій роботі, спочатку все важко, не все зрозуміло, нікого не знаєте — все це доволі стресова ситуація. І в мене не обійшлося без стресу та хвилювання, оскільки я розуміла, що робоча культура тут — інша, і боялась потрапити в якусь недоречну ситуацію через незнання. Що я робила на початку:

• більше слухала, як сама говорила
• задавала багато уточнюючих питань
• намагалася бути соціально активною та подружитися з колегами
• багато спостерігала за колегами, як вони поводяться, про що говорять, про що жартують

1. Теми-табу. 

В моєму колективі (17 чоловік) були всі канадці, і я для них була трохи рідкісним екземпляром — новий іммігрант — і усі мене питали "А чому ви вирішили приїхати в Канаду?". До речі, політика тут входить до трійки тем-табу (політика, гроші, релігія), на які не прийнято, або ж доволі ризиковано говорити відкрито. Не те, щоб про це не говорять, але не от так з порогу з чужими людьми. Отож варто зважати на це. Коли мене запитували про теперішню ситуацію в Україні, я завжди починала з якоїсь дуже нейтральної відповіді, на зразок "Зараз там дуже важко, ситуація нестабільна". Були люди, яким було дійсно дуже цікаво, і вони самі розвивали цю тему, тоді я могла розповісти щось більше і сказати свою думку про це. Але про політику питали не часто.

2. Багато посміхаються і балакають. 

Взагалі, тут прийнятий так званий "small talk", або, як часто можна почути від наших, — розмова ні про що :-). Коротенька розмова на 1-2 хв. в загальному про погоду, про те, як провели вчорашній день чи вихідні, ну і загалом чи все гаразд. Погода — найбезпечніша і улюбленіша тема, з якої, в принципі, можна вивести розмову і на інші теми, такі як відпочинок тощо. Не зайвим буде запастися різними прикметниками, що описують погоду, вітер, дощ, сонце. У мене склалось таке враження, що з погоди починається все :-). Small talk починає ранок, обід, і завершує день. Порівняно з Україною, мені було незвичним, що з усіма треба трохи початитись про "неважливе", а це забирає трохи часу. Але, як нас вчили на іммігрантських курсах, — треба бути соціально активним і щоб тягнулись до тебе люди (social and likable). Можеш бути супер спеціалістом, але якщо ти бука, ні з ким не говориш, — тебе не будуть просувати по службі. Посмішка, позитив, живий інтерес до людей — ось твоя добра зброя на роботі.

3. Розмиті кордони в субординації між босом і підлеглим.

Я жодного разу не чула, щоб керівник чи хто-небудь інший кричав на когось! Ніхто не роздає наказів, лише ввічливі прохання, на зразок "чи не міг би ти зробити таке-то до завтра". Відповідно, треба і себе переналаштовувати на таку манеру прохань колег, коли тобі від них щось треба, а не рубати з плеча — "зроби мені таку задачу вже". Керівника називаєш на ім'я, ну і наче на "ти" (хоча в англійській це неважливо). Не скажу, що з керівником ти запанібрата (хоча як хто, все вже залежить від часу скільки працюєш, і від людей, звісно), але ця межа, ця субординація — дуже тонка і майже невидима. 

Також, враховуючи ввічливий стиль розмови, треба знати, як канадці висловлюють свою критику. Це тут називається "принцип сендвіча": щось позитивне + критика + щось позитивне. Загалом критика получається така позитивненька, але за цим не варто упустити ту серединку, яку керівник хоче, щоб ти виправив. І для наших людей, що звикли до гарчання і прямолійної критики з боку керівника, часто важко розпізнати той тонкий шар критики, коли все з починається і закінчується добрим. Звучить це приблизно так "Той звіт, який ти зробив, був дуже хорошим і грунтовним. Мені сподобалось. В другому розділі треба трошки додати роз’яснень і аналізу. А так, все класно, чудова робота!". І от коли тебе багато нахвалили, можна і не помітити, що там ще щось треба доробити. Знову ж таки, такий стиль критики треба використовувати, коли і сам даєш свою оцінку чомусь, а не випалити "мені це не подобається, перероби!". 

4. Баланс роботи і дозвілля. 

Робота — це важливо, але це не все в нашому житті. І це якось сильно відчувається в колективі. У вільний час колеги обговорюють відпочинок, сім’ю, подорожі, хобі, і це вважається нормою. У організації, де я працювала, був спортзал із безкоштовним допуском для працівників, так от майже всі колеги ходили туди через обідню перерву, а обід їли до чи після, працюючи за комп’ютером. І це заохочувалось керівником. Обід — це твій час, і ти маєш за нього відпочити, так ти працюватимеш продуктивніше наступну половину дня. Також в тій організації було маса тренінгів на теми: як справлятись і не допускати стрес, як підтримувати здоровий емоціональний фон в колективі і тому подібне. З цього я зробила висновок, що організація заохочує здорову робочу атмосферу і не хоче допускати стреси в працівників. А це дорого коштує, на мою думку. 

Ще, згадавши трохи про спорт, не можу не сказати, що більше половини моїх колег їздили на роботу на велосипедах, включно з керівником, і не тому, що у них немає машин. Велосипед — це круто і в першу чергу здорово, і оточення тебе підмиває приєднуватись до такого виду транспорту. На поверсі у нас був чоловічий і жіночий душ, в усіх був змінний одяг; зайвих 15 хв. вранці — і всі готові до роботи. 

Ще одне, що хотілося б відмітити, — це гнучкість робочого графіку. Мені сказали, що я можу сама вибрати собі, коли приходити на роботу (від 7 до 10 ранку) і, відповідно, коли її звершувати (3-6 год. вечора). Це надзвичайно зручно, тому що у багатьох людей є різні обставини: насичений трафік у години пік(тому деякі приходили на роботу в 7, щоб його уникнути), дітей завести в школу чи садочок, можливо зустріч у лікаря, ще якісь справи, і не потрібно гнати на роботу рівно на 9 год і боятись отримати наганяй від керівника за 5 хв. запізнення. Прийшов у 9.10 — працюй до 5.10. Не скажу, що так у всіх організаціях, але так було у мене. 

І загалом, працюють всі багато, але без фанатизму. Ніхто особливо не затримується в післяробочий час, та й це не заохочують робити, адже за це не платять.

5. Святкування-виставляння

За півроку роботи мені не довелось застати багато приводів для святкування, але я побачила як святкують мої колеги найголовніше свято року — Різдво. Мені здається, мабуть у всіх на роботі є так звані корпоративні вечірки перед Різдвом. І тут уже все залежить від того, який у кожної організації бюджет. Наприклад, у приватній компанії, де працює мій чоловік, організовують шикарне банкетне святкування, із живим гуртом, ресторанним меню, казино (правда, на фальшиві фішки-гроші) та усілякі інші різні розваги. І що характерно, вони ні на що не здають гроші, окрім алкогольних напоїв, якщо такі ви плануєте вживати. Працює це так: купуєш талончик на 2 будь-які напої (різноманітні коктейлі, вина) заздалегідь, за пару тижнів до вечірки. Талончик вартує 5 дол. От і плануй наперед: скільки ти хочеш випити, стільки і купуй талончиків.
В організації, де я працювала, такого шикарного бюджету, а відповідно — і святкування, не було. Колективно замовили столики в пабі, і всі були запрошені зі своїми половинками (до речі, на шикарну вечірку чоловіка теж усі запрошені зі своїми парами). Кожен сам собі оплачує в пабі те, що хоче пити/їсти. Було весело, шумно і цікаво поспілкуватися в такій позаробочій обстановці, особливо враховуючи, що до вечірки я працювала лише 1 тиждень.

Таке прийняте в Україні поняття, як виставляння, тут майже відсутнє. Я б сказала, що якийсь далекий відголосок чогось подібного можна знайти, але це вже залежить від ситуації.
Наприклад, коли я прийшла на роботу, мені порадили мої знайомі принести щось солодке, і було б непогано домашнє, щоб, як то кажуть, подружитись. Я спекла домашні брауні і принесла їх на свій 3 чи 4 день роботи. До них прикріпила імпровізовану відкритку зі словами на кшалт "дякую, що прийняли в свій колектив, я цьому безмежна рада" і поставила на кухні на загальному столі. Всі були приємно вражені, і до кінця дня кожен підійшов до мого робочого столу, щоб подякувати.
Коли мій контракт, а також контракт ще іншої колеги, підійшов до закінчення, колектив організував для нас прощальний обід, який, до речі, готував сам начальник!!! Нічого шикарного, просто бургери на барбекю, овочі, напої (ніякого алкоголю), але я була вражена двома речима:

• закупкою продуктів і готуванням на барбекю займався керівник, в той час як колектив розслаблено проводив час на сонечку, спілкуючись
• вечірку організували вони для нас, а не ми для них (типу, як відвальне), і кожній приготували відкритку з підписами від колег і з побажаннями, чи смішними моментами за час роботи

На прощання я знову приготувала домашній десерт і теж купила красиву відкритку для усього колективу, додавши від себе багато приємних слів подяки усім колегам. Вони були дуже зворушені, і прощання було дуже дружнім і емоційним.

6. Мінуси роботи, або з чим варто бути обережним.

Працювати в тій організації мені дуже сподобалось. Колектив в мене був відмінний, і мене прийняли, як свою, хоча знали, що я тимчасово, що я новий іммігрант. Не можу сказати, що я з ними подружилась і ми тепер друзі, так як люди працюють один з одним уже більше 10 років, і стосунки у них уже перевірені часом. Але вони мені допомагали багато в чому, ставилися дружньо, на всі корпоративні заходи запрошували, на мої питання про канадську культуру відповідали. 

Що я для себе відчула з так званих мінусів — за канадською ввічливістю ніколи не можеш бути впевненим, де справжня похвала, а де гарні ввічливі слова, чи це справді вони так думають, чи кажуть, щоб не образити. І це стосується не тільки роботи. Канадці — вони такі: безконфліктні, дружелюбні і позитивні. Критикують рідко вголос, але це не значить, що їм все подобається. Тож я вже трохи наловчилась на роботі розпізнавати чергові ввічливі слова і те, що їм справді подобається. Тут треба натренувати свій внутрішній локатор :-). Я би сказала, що вихідці з пострадянських країн до такої кількості похвали генетично не звикли, і це часто збиває з толку, бо здається, що всі всім раді, але це не завжди так. До цього треба звикнути, і як друга сторона медалі, себе переналаштовувати, і не випалювати як пушки всі свої "не подобається", "негарно" і т.д. 

Ще один момент, трохи пов’язаний із канадською ввічливістю та великою свободою й довірою на роботі. Легко можна не помітити, як ти перейшов межу. Те, що керівник тебе прямо не критикує, не означає, що він думає про тебе лише позитивно. Особисті рекомендації — тут це велика справа і слово, яке має вагу. При прийомі на роботу у вас попросять надати 2-3 рекомендації і телефони колишніх працівників, колег, вчителів. А от даючи рекомендації, вони будуть чесними і відвертими з потенційним роботодавцем. 

Також, враховуючи велику довіру і свободу на роботі, нашій людині може здатись, що за нею ніхто не спостерігає, і якісь старі звички можуть брати вверх. Категорично не можна зловживати цією довірою стосовно свого робочого часу, чи майна роботодавця, чи ще чимось. Це може вилізти боком. Ми це називаємо "доносом", а вони — справедливістю, і будь-який колега може анонімно пожалітись керівникові на вас, коли бачить якісь підозрілі речі. І це тут не вважається поганою справою, цьому тут вчать дітей. І не треба за це ображатись на канадців, таке от прозоре і чесне суспільство (за яким власне багато людей і їдуть сюди). 

Загалом, нюансів є багато, всього не описати, та й скрізь буде трохи по-іншому. Не варто забувати, що люди є люди, і їм властиве все людське, хоча з хорошим вихованням не всі емоції так легко розпізнати. 

Мені працювати в канадській організації дуже сподобалось. Це незрівняний досвід роботи, який шліфує тебе не тільки, як професіонала, а й як особистість. Я сподіваюся, що на цьому все тільки починається...