Наш перший трансатлантичний переліт або ми летимо в Торонто. Частина 1

Наш рейс в Торонто здійснювався зі Львову з пересадкою в Варшаві. Для нас, тернополян, сам факт вильоту зі Львову був уже свого роду бонусом, оскільки не потрібно більше 8 год. ще їхати поїздом на Київ. Для мене дорога кудись завжди починається за дверима свого дому, як тільки ти вийшов - рахуй свій час в дорозі. Але якщо раніше поїздка до Києва була свого романтична подорож до столиці, то тепер з 1,5 річним малюком це було просто зайвих 8 год. в дорозі без звичного комфорту, харчування, ліжечка і т.д.

Наша дорога в Канаду розпочалась в 7.30 ранку за українським часом, а відповідно прокинулись ми о 6 ранку, тільки Сашкові дали час по максимуму відіспатись до 7 год.

В Львів ми добрались поїздом і ця поїздка явно сподобалась нашому синочку. Він з захопленням бігав коридором і заглядав в усі купе. Вражень дитині було занадто багато, щоб поспати, не зважаючи на те, що він був доволі сонний через раннє прокидання. А ми були в очікуванні перельоту і я особисто натягнута, як струна, від грядущих подій. Паралельно до Львову їхали мої батьки машиною і везли всі наші необ’ятні сумки, які просто не помістились всі в багажник і частина з них їхали з комфортом в салоні, тим самим загрузивши всю машину під зав’язку. 

Новий львівський аеропорт зустрів нас своїм широким і просторим холлом і вразив наявним вільним простором і відсутністю скупчення людей. Я одразу пригадала свої перші враження від аеропорту в Борисполі термінал В - шумний, гамірний, переповнений, ніде яблуку впасти, як автовокзал в Тернополі в п’ятницю після обіду, коли студенти масово їдуть додому :-) І здебільшого усі рази, скільки я там була (здається 5 чи 6) він не змінив моєї думки про себе. А тут львівський аеропорт був приємним контрастом на фоні терміналу В. (Одразу оговорюсь, що в нових терміналах в Києві я ще не була і можливо вони тепер супер-комфортні і просторі, не маю нічого проти аеропорту Бориспіль ;-) )

Наша вся "делегація" відлітаючих і проводжаючих прибула в аеропорт в 11 год. 

Виліт на Варшаву згідно графіку був запланований на 14.45, тож у нас ще був час спокійно перепочити, розгледітись навколо і ще поспілкуватись із нашими батьками і бабусею, які приїхали нас проводжати. Сашко заснув ще в машині до аеропорту, та й так міцно, що не помітив, як був транспортований з машини в коляску і мирно собі проспав більше години, не зважаючи на голосні оголошення аеропортових служб про вильоти-прильоти. 

Ще в Тернополі, читаючи в інтернеті про новий аеропорт у Львові (ссилка), ми знайшли цікаву послугу, якою ми вирішили швидше за все скористатись - в розділі VIP-обслуговування називається Fast Trackpass (швидке проходження аеропортових процедур поза чергою). Саші дуже сильно хотілось на останок шиканути і відчути себе VIP :-), а я просто переживала, як пройти всі ці довжеленні черги з малюком. Ми все таки були не туристами, мали досить багато валіз в ручну поклажу: 3 сумки по 8 кг, 2 рюкзаки з технікою, 1 рюкзак дитячий з іграшками, окремо сумочка з фотоапаратом, дитяча коляска, плюс весь верхній одяг, який хочеться зняти в теплому приміщенні. З всім цим майном нам довелось подорожувати в руках і проходити всі аеропортові перевірки. Отож, ми замовили в аеропорті цю послугу і заключалась вона в тому, що працівник аеропорту ходить скрізь з вами і проводить вас поза чергою, плюс мило посміхається, заспокоює, підбадьорує і навіть помагає за малюком подивитись, щоб він нікуди не втік, поки ти спілкуєшся з працівниками аеропорту :-) Бонусом до цієї послуги були ще ваучери по 30 грн. на кожного в будь-якому кафе в аеропорті, що, звісно, по цінах в аеропорті сміхотворна сума. Послуга оплачується лише за дорослих, а діти безкоштовно, правда не знаю, до якого віку.

Поки ми чекали на початок реєстрації на наш рейс, через погодні умови відмінили 1 рейс, а ще один літак таки не приземлився. Ми занервували. Взимку літати ніколи не доводилось, але пригадуючи грудеві сніжні завали, які просто свторили надзвичайну ситуацію в багатьох містах і областях, то погода в цей день була доволі спокійна: ні тобі сильних морозів, ані снігів, час від часу просто політав дрібний сніжочок, але щоб через це не літали літаки?! Виявляється, взлітно-посадкова смуга була не в найкращому стані через відлигу, яка була напередодні, а в цей день її прихопив морозець і звісно було слизько. 

Працівниця аеропорту, яку призначили нам для допомоги по замовленій VIP-послузі, повідомила, що літак з Варшави, яким ми маємо летіти, прибуває о 13.40, а в 14.45 відлітає назад. Чи ми полетимо, буде відомо після того, як він прилетить сюди. Але реєстрація уже розпочалась, і увесь народ, а його виявилось немало, вишикувався в довжелезну чергу. Ми вже бачили, як проходила реєстрація на інші рейси, в чергах були сім’ї з дітьми і ніякої переваги вони не мали, ніхто пропускати їх не хотів. Це ще більше простимулювало нас взяти позачергове обслуговування. 

Наша реєстрація пройшла швидко, нас провели окремим коридором, гарно посміхались, не мали ніяких зауважень щодо зайвих 200-300 в кожній сумці. Зареєстрували нас одразу на два рейси: Львів-Варшава, Варшава-Торонто, а з багажем ми попрощались до самого Торонто. 

Після реєстрації усі ми разом з провожающими піднялись на другий поверх, де треба було пройти контроль по аеропортовій безпеці і паспортний контроль. Усі проводжаючі можуть бути на другому поверсі перед входом через металошукач і бачити, як все це відбувається. 

І тут якось різко наступив момент прощання. Скажу одразу, я вдячна усім батькам і бабусі, що вони тримались мужньо. За кілька місяців планування відльоту я уявляла собі цю картину значно трагічнішою. Дякую вам, дорогі наші, що ви з розумінням ставитесь до ситуації, що нас підтримали, і з гарними побажаннями відправили в цю далеку дорогу. І ще дякую усім нашим родичам, друзям, знайомим, колегам за вашу пітримку, за ваші дзвінки, за проводи на жд вокзалі і за те, що просто вболіваєте за нас. Одним словом, прощання пройшло доволі швидко і якщо можна так сказати, позитивно (і кілька сльозинок цьому не завада).

Дальше все пройшло гарно і швидко, без зайвих запитань. Металошукач не запищав на проходження, в ручній поклажі нічого поганого не просвітили, на паспортному контролі запитань не було. 

Окремо скажу про нашу ситуацію з паспортами, може комусь згодиться. Коли ми починали нашу іміграційну справу мій закордонний паспорт був ще на дівоче прізвище і ми, не пам’ятаємо вже чому, вирішили, що це навіть краще для квебексьої програми і міняти його не варто. Так з часом у ньому появилась канадська віза, а потім в мене появився страх, чи не виникне з цим всім проблеми саме через малюка. Якби ми йшли вдвох, то те що в нас різні прізвище не повинно нікого хвилювати, оскільки український внутрішнй паспорт не надається і про зміну прізвища вони і не здогадуються. Але у нас є дитина на прізвищі, звісно, чоловіка і в його свідоцтві про народження пишеться, що його мама і тато носять одне прізвище, а по факту на кордоні є тато і інша тьотя з не таким прізвищем. А вивозити дитину без присутності обох батьків можна лише з нотаріально засвідченого дозволу. Я дуже боялась, щоб не виникло з цим проблеми, і щоб мені не довелось доказувати, що я - це я. 

Знаючи, як я можу себе накрутити і з цього страшно переживати, мій чоловік завдого до вільоту зробив офіційний запит Державну прикордонну службу України з уточненням, чи варто міняти закордонний паспорт при зміні прізвища і про тонкощі нашої ситуації. На що ми отримали офіційну відповідь, що паспорт можна не міняти, якщо він дійсний. А в нашій ситуації достатньо пред’явити додатково свідоцтво про одруження і проблем не повинно бути (це я стисло передала суть відповіді, вона звичайно була дуже грамотно складена з посиланням на закони і постанови).

Отож, ми перевірили на практиці, що все працює саме так, як обіцяла нам Державна прикордонна служба України (інакше, ми мали роздруковану їх відповідь :) ).

Все, всі процедури пройдені загалом десь за 10-15 хв. Можна здихнути з полекшенням і чекати на літак. Тільки ми відійшли від паспортного контролю і ще не встигли сховати всі документи в сумку, по гучному зв’язку передають, що мене і ще якусь там пані чекаю внизу біля стійки реєстрації №1 для митної перевірки багажу. Це було несподівано і тривожно, до цього часу нам ще ніколи не доводилось проходити митну перевірку. А тут ще й викликають мене, а не мого спокійного і розсудливого чоловіка. Я і так вся на нервах, переживаю, а тут ще треба йти одній до митників, а обидва Сашуні залишаються з усіма речима уже в залі очікування. 

Виявляється, після того, як пройшов всі перевірки можна вийти назад, а я думала, що ходу назад уже немає, тепер знаю :) 

Вибігла назад (при цьому кажеш, хто ти і чому повертаєшся, вони перевіряють в свої даних і тоді випускають), прибігла на перший поверх дивлюсь, а я, поспішаючи, прихопила паспорт Саші, а не свій, біжу назад, міняю паспорт. Біля першої стійки реєстрації є відділ митного контролю, там все строго, пропуск за двері тільки по відбитку пальців працівника, всі з серйозними лицями, а люди з хвилюванням в очах. Всім, хто чекає на митну перевірку, повертають багаж, по якому виникло питання. Приїхала і одна з трьох наших сумок. Я подивилась на неї, а на ній красується маленька колодка, якою ми замкнули замок в останній момент. Я про неї і забула, а ключі знаходять в рюкзаку, а рюкзак на верху. Квест №2 знову побігти наверх, через металошукач, паспортний контроль і знову вниз. За другим разом вони мене вже всі пізнавали і пропускали без питань, тільки просили добре подумати, може я ще щось забула :-) 

Мене побачила та працівниця аеропорту, яка з нами проходила всі процедури і посприяла тому, що мене покликали якомога швидше, але сказала, що зайти зі мною не може, у них там свої правила. Я на 99% знала, по чому у митниці могли виникнути питання. У двох сумках були картини, про які я писала раніше. Зі мною були всі документи, експертиза, Саша мене заспокоював по телефону, що має бути все гаразд, але мені було явно не по собі.

Мене покликала працівниця митниці і ми зайшли в дуже маленький тісний кабінет, де посередині стояв великий стіл, на який треба виставити свою підозрілу сумку. Спершу вона спитала, чи не везу нічого забороненого і як на мою думку, по чому могли виникнути сумніви. Я сказала, що забороненого нічого немає, можливо сумніви викникли по картинам. В її очах загорівся вогник і вона сказала: "Відкривайте сумку". В саме цій сумці були дві картини, по яких мені всі казали, що питань не повинно виникнути: моя вишита картина і образок тиражевого виробництва, який можна купити майже на кожному кроці. Які ж це можуть культурні цінності і хіба це не видно, що це прості картини - питали нас ще в Тернополі батьки, коли ми робили експертизи. А бач, працівниця митниці не бачить своїм неозброєним оком, що це прості картини і просить документи. А в нас все готово: і експертиза, і фотографії, і опис, я з гордістю дістаю все з це з своїх папок. І наче все добре написано і зроблено, але вона починає мені показувати зразок свідоцтва, видане саме у Львові і каже, що наші документи трохи відрізняються, щось трохи не таке, треба було робити у Львові, раз ми з Тернополя. Як добре, що ми ще задалегідь телефонували в митну службу і консультувались з приводу правильності наших дій і того, чи можемо ми це робити в нашому місцевому художньому музеї. Я їй це все розповіла, згадала про список організацій, які мають право здійснювати такі експертизи і впевненно стояла на своєму. Нарешті працівниця сказала, що все гаразд, хай будуть такі документи, вона їх залишає собі, але наступного разу зробіть саме таке свідоцтво. Як на мене, вона до останнього очікувала на якусь вдячність від мене мабуть, але в мене не було ані бажання, ані банально грошей (які залишились в сумці) і ми розійшлись на простому "дякую" з мого боку і "щасливої дороги" з її.

І хто тепер мені скаже, що можна просто так вивозити картини, навіть якщо це власна вишивка (оформлена як картина, а не просто шматок полотна) і не мати ніяких проблем?

Після всіх митних процедур я мала змогу ще раз попрощатись з батьками. Це прощання взагалі було з посмішками і побажаннями, щоб більше проблем не було, щоб літак прилетів і ми таки сьогодні полетіли.

Коли настав час нашого вильоту, а літак з Варшави ще навіть не прилетів я почала панікувати. Пересадка в Варшаві у нас була 1 год. 50 хв. Запізнення в Варшаву означало, що ми пропускаємо рейс на Торонто і що буде далі - взагалі невідомо. Але і перший, і другий рейс здійснювала одна і та сама польська авіакомпанія LOT і вони відправили телеграму в Варшаву, щоб затримали рейс на Торонто, бо пасажирів в нашому літаку на Торонто було 60 чол. 

Тим часом, Сашко дуже активно освоював аеропорт і йому явно все це дуже подобалось.

Нарешті ми побачили, як приземлився літак компанії LOT і всі пасажири, які чекали, з полекшенням вздихнули. Значить в Варшаву полетимо, залишається надіятись, що там нас все таки дочекаються, тому що запізнення уже було 1,5 год. 

На посадку пасажирів з дітками пропустили по окремій черзі, але на цьому закінчились всі зручності львівського аеропорту. Далі нас чекало 3 екскалатори і ми з коляскою, і сумками якось умудрялись на них їхати (хто ніколи не пробував дитячою коляскою їхати на екскалаторі - попробуйте, а для отримання ще нашого досвіду - повісьте на себе 3 сумки по 8 кг і 3 рюкзаки теж солідної ваги). А там ще погрузка в автобус, який віз до трапу літака. Короче в літак ми попали вже змучені і самим очікуванням, і добиранням з тими сумками, але головне, що летимо.

І в цей момент, коли літак вирулював на взлітно-посадкову смугу, а десь в далечині я побачила, як чиясь машина зробила нам прощальні сигнали фарами, і я твердо знала, що це наші батьки (так воно і було, сьогодні вони це підвтердили), я відчула на мить страх від того, що відбувається. Мене він охопив з ніг до голови, я вже почувала себе обезсиленою, а дорога тільки починалась, і я просто не мала в цей момент в голові картинки куди ми летимо і що нас там чекає. Поруч сидів Сашко, якому явно не подобається, що його нікуди не пускають і ще й прив’язали ремнями, під ногами купа сумок, ми вже вижаті, як лимон і нав’язлива думка в голові: "Куди ми їдемо і що нас там чекає?". Але мій розсудливий чоловік може мене заспокоїти завжди і вже через кілька хвилин я постаралась розслабитись і надіятись на краще. А ще й Сашко заснув до поки літак тільки вирулив на влізтно-посадкову смугу, і я взагалі розслабилась за його реакцію на сам процес взльоту, йому вже було все рівно, а нас чекала довга дорога.

Дивлячись в ілюмінатор на землю, яка швидко віддалялася, я подумки сказала: "Прощай Україно, до наступної зустрічі!"...